Нещодавно, у нашому храмі проводилася збірка на лікування пораненого під час штурму Луганського аеропорту десантника 80-ї аеромобільної бригади двадцятирічного Василя Рокицького з Івано-Франківська.
Зібрані кошти було передано бабусі пораненого воїна — пані Анастасії Остап’як, одній із перших парафіян нашого храму.
Десантник, який був поранений під час штурму 31 серпня, розповідає, як кілька місяців тримали оборону аеропорту, про відступ і безглузді накази командування, яке відправляло хлопців на смерть. Василь був поранений 31 серпня, коли сили АТО виходили з Луганського аеропорту. Через бюрократичну тяганину хлопця досі немає у списку поранених, бо військова частина зі Львова чомусь досі не подала цю інформацію в обласний військкомат. Обстріли аеропорту розпочалися десь о 4 ранку 31 серпня. "Нас почали обстрілювати "Смерчами" з боку Російської Федерації, "Градами" — сепаратисти з півдня. Нас майже повністю взяли в кільце, нам пощастило, що вони не продумали зробити засаду в "коридорі", — розповідає Василь.
Василь (зправа) з бойовим побратимом
Хлопці пробували відстрілюватися приблизно чотири години, і старший на посту дав команду — відступати. "Розділилися по п’ять людей, побігли різними дорогами до основного штабу, — згадує хлопець. — Добігли, а там біля входу горять снаряди від гаубиць, вибігли два офіцери і сказали бігти в основний бункер. Почали шикуватися на вихід на оборону бункера. Повибігали, пробігли 20 метрів до земляного насипу, в якому ми мали ховатися. Я останній залазив і почув вибух під ногою. Впав, хотів встати, дивлюся: нога в інший бік вивернута".
Хлопцю вкололи знеболювальне, хоча каже, що болю в той час не відчував. Джгут не накладали, бо кров не текла, написали на руці час поранення. "Відтак трохи повз, потім мене тягнули, я вже казав: кидайте мене, а вони: десантники своїх не кидають, — і далі тягнули", — говорить Василь. Заховалися у підвалі якоїсь котельні, хлопець там пролежав приблизно півтора години, пам’ятає, що пив багато води. Звідти вже "Уралом" відвезли у медчастину у Лутугине, ногу не чіпали, лише кололи обезболююче.
Наступного дня Василя перевезли у військовий госпіталь міста Щастя. Там вінницькі медики його прооперували і наклали спеціальний апарат на розтрощену ногу. Пролежав ще два дні, і 3 вересня надійшла команда виїжджати, бо дуже близько почалися обстріли.
Хворих почали евакуйовувати. "Сидячих вивозили "Уралами", лежачих — вертольотами. Мені не пощастило, я потрапив у "ГАЗон", — розповідає хлопець. Так його разом з іншими хворими доставили у харківський госпіталь. Їхали з другої дня до 12-ї ночі. Там відпочили, і вранці хворих евакуювали у Вінницький госпіталь, пояснили, що у Львівському шпиталі немає місць.
Рідним хлопець сказав, що його відправили у санаторій у Вінницю. Зізнався, що поранений, після двох тижнів лікування, коли мати захотіла приїхати відвідати хлопця. Зараз Василь вже в Івано-Франківську. Каже, що зі спицями у нозі доведеться ходити до року. Відтак ще півроку нога має відпочити, а потім будуть ставити колінний протез.
Попри це, хлопець з усмішкою говорить, що навіть зараз повернувся б в зону АТО. "Не можна здавати Луганськ і Донецьк, — каже Василь, — бо вороги посунуться далі і від нашої України нічого не залишиться".